El futuro es aquello por lo que nos preguntamos en ratos de calma:
¿puedes verlo? ¿puedes verlo?
Ella justamente pregunta y explica:
porque no puedo verlo, no puedo verlo
Entrecierra los ojos
hace poco, cuenta, empecé a ver un poco el mañana
después -nada, oscuridad-
A través de su oscuridad estamos caminando
por el soleado Obolon:
dos mujeres y un perro
En el silencio demasiado palpable de repente oigo mi voz:
Puedo ver.
Nos detenemos
(A lo mejor el perro la está arrastrando hacia un árbol que aún no ha florecido)
La mujer me mira
Yo -más allá de ella-, donde debería estar todo aquello de lo que hablo con tanta seguridad
como la emisora nacional ucraniana
sobre el país después de la guerra
A la vez que
añado, sin embargo,
para no parecerle una radio, una loca
o una mentirosa
no sé si los rusos no nos atacarán con iskanders ahora mismo
Pues sí, está de acuerdo y mira a su perro
(¿Qué va a hacer con ese perro bajo los iskanders rusos?)
Y entonces exclama encantada: ¡Pero ya puedes ver!
Caminamos por la primaveral Kiev: dos mujeres y un perro
como si nadáramos en el mar después de un naufragio
Veo la tierra: ¡Tierraaa!
Ninguna de nosotras sabe si llegará a la orilla
pero repetimos, pasándonos la dichosa noticia en el agua fría:
tierra
Y la que gritó primera tiene miedo de admitir que duda
que tiene miopía, astigmatismo y fe
Te repites a ti misma: no, es que lo he visto tan claro
Y sin embargo él tiene que estar en alguna parte
debe estar en alguna parte:
el futuro
Una palabra del diccionario ucraniano.
Victoria Amelina (Leópolis, 1986-Dnipro, 2023)
Versión de Ada Trzeciakowska
/
СЛОВО У СЛОВНИКУ [МАЙБУТНЄ]
*
Майбутнє – те, про що ми запитуємо одна одну в затишшя: ти бачиш його? Ти можеш його побачити?
Ось вона запитує і пояснює: бо я не бачу його, не бачу.
Мружиться.
Недавно, розповідає, я почала трохи бачити «завтра», далі – нічого, темно.
Крізь її темряву ми і йдемо сонячною Оболонню: дві жінки й один собака.
У надто помітній тиші я раптом чую, як стверджую:
я бачу майбутнє, я бачу країну після війни.
Зупиняємось (можливо, просто пес тягне нас двох до дерева, яке ще не зацвіло).
Жінка дивиться на мене.
(…)
Водночас, – все ж додаю, – (…) я не певна, чи росіяни не накриють нас «Іскандерами» просто зараз.
Ну так, погоджується вона і дивиться на свого собаку. (Що вона робитиме з собакою під російськими «Іскандерами»?)
І тут же вигукує з захватом: але ти бачиш!
Ми йдемо весняним Києвом: двоє жінок і пес.
Так наче пливемо в морі після кораблетрощі.
Я бачу землю: «Земляяя!»
Ніхто з нас не знає, чи допливе.
Але повторюємо, передаємо одна одній благую звістку в холодній воді: земля.
І та, що гукнула першою, боїться зізнатись, що сумнівається. Що в неї короткозорість, астигматизм і віра.
Повторюєш сама собі: ні, я ж бачила. Та і воно ж все одно десь є. Десь воно має бути: майбутнє, слово у словнику».
No hay comentarios.:
Publicar un comentario