victoria amelina / una palabra en el diccionario (futuro)

El futuro es aquello por lo que nos preguntamos en ratos de calma:

¿puedes verlo? ¿puedes verlo?

Ella justamente pregunta y explica:

porque no puedo verlo, no puedo verlo

Entrecierra los ojos

hace poco, cuenta, empecé a ver un poco el mañana

después -nada, oscuridad-

A través de su oscuridad estamos caminando

por el soleado Obolon:

dos mujeres y un perro

En el silencio demasiado palpable de repente oigo mi voz:

Puedo ver.

Nos detenemos

(A lo mejor el perro la está arrastrando hacia un árbol que aún no ha florecido)

La mujer me mira

Yo -más allá de ella-, donde debería estar todo aquello de lo que hablo con tanta seguridad

como la emisora nacional ucraniana

sobre el país después de la guerra

A la vez que

añado, sin embargo,

para no parecerle una radio, una loca

o una mentirosa

no sé si los rusos no nos atacarán con iskanders ahora mismo

Pues sí, está de acuerdo y mira a su perro

(¿Qué va a hacer con ese perro bajo los iskanders rusos?)

Y entonces exclama encantada: ¡Pero ya puedes ver!

Caminamos por la primaveral Kiev: dos mujeres y un perro

como si nadáramos en el mar después de un naufragio

Veo la tierra: ¡Tierraaa!

Ninguna de nosotras sabe si llegará a la orilla

pero repetimos, pasándonos la dichosa noticia en el agua fría:

tierra

Y la que gritó primera tiene miedo de admitir que duda

que tiene miopía, astigmatismo y fe

Te repites a ti misma: no, es que lo he visto tan claro

Y sin embargo él tiene que estar en alguna parte

debe estar en alguna parte:

el futuro

Una palabra del diccionario ucraniano.

***

Victoria Amelina (Leópolis, 1986-Dnipro, 2023)

Versión de Ada Trzeciakowska

Ada Lírica

/

СЛОВО У СЛОВНИКУ [МАЙБУТНЄ]

*

Майбутнє – те, про що ми запитуємо одна одну в затишшя: ти бачиш його? Ти можеш його побачити?

Ось вона запитує і пояснює: бо я не бачу його, не бачу.

Мружиться.

Недавно, розповідає, я почала трохи бачити «завтра», далі – нічого, темно.

Крізь її темряву ми і йдемо сонячною Оболонню: дві жінки й один собака.

У надто помітній тиші я раптом чую, як стверджую:

я бачу майбутнє, я бачу країну після війни.

Зупиняємось (можливо, просто пес тягне нас двох до дерева, яке ще не зацвіло).

Жінка дивиться на мене.

(…)

Водночас, – все ж додаю, – (…) я не певна, чи росіяни не накриють нас «Іскандерами» просто зараз.

Ну так, погоджується вона і дивиться на свого собаку. (Що вона робитиме з собакою під російськими «Іскандерами»?)

І тут же вигукує з захватом: але ти бачиш!

Ми йдемо весняним Києвом: двоє жінок і пес.

Так наче пливемо в морі після кораблетрощі.

Я бачу землю: «Земляяя!»

Ніхто з нас не знає, чи допливе.

Але повторюємо, передаємо одна одній благую звістку в холодній воді: земля.

І та, що гукнула першою, боїться зізнатись, що сумнівається. Що в неї короткозорість, астигматизм і віра.

Повторюєш сама собі: ні, я ж бачила. Та і воно ж все одно десь є. Десь воно має бути: майбутнє, слово у словнику».